Читати книгу - "Жити — пити"

наша надія! – з тривогою думав Афанасій, відпочиваючи від розрахунків, лежачи під раковиною. – Тільки він знає відповідь!» Звідки, з якого боку Афанасій дійшов таких висновків, яким чином потенційний перспективний артист перетворився в його свідомості на носія вселенської мудрості, останню надію людства, раціонально пояснити важко. Проте таки це було так – пан Зривко став останнім мерехтливим промінцем у кінці безкінечного тунелю безнадій.

Як не дивно, всі ці філософські одкровення аж ніяк не скасовували первісних планів Афанасія – спіймати пана Зривка, ув'язнити, після чого вирушити на всесвітні гастролі. Як це кореспондувалося поміж собою – щастя всіх людей на землі та концерти – невідомо, але Афанасій точно знав, що істина пролягає саме десь на цих територіях. Інколи він навіть думав, що насправді існує не один, а двоє панів Зривків, а можливо, що навіть, і три, чотири, хто їх там може порахувати насправді? І від цієї думки його охоплював суцільний жах, від якого він ховався під ліжком. Там було темно і затишно, там без перешкод він міг мріяти, як дитина: вигадувати, спираючись на нові, відкриті ним особисто здібності пана Зривка, концертні номери, будувати програми, рахувати витрати і доходи, зводити кошториси, вести гросбухи і кожного разу – поки швабра дружини зі смердючою ганчіркою не тицькала цинічно йому в обличчя – доходити блаженного висновку, що ще трохи – і мільйони самі потечуть до кишень, він стане знаменитим і поважним членом суспільства. У той же час, під звуки удаваних овацій глядачів, він розробляв концепцію нового світоустрою і конструював філософські бесіди з паном Зривком на різноманітні теми – від утворення Всесвіту до курсу валют на міжбанку. Згодом дві концепції перетнулися та сплелися в одну і своє подальше життя Афанасій уявляв собі як безмежний степ, який перетинає театральний фургон, де вони з паном Зривком філософствують про щастя всіх людей на планеті Земля, а білочка править кіньми.

Родина ставилася до способу життя та пошуків Афанасія, м'яко кажучи, неоднозначно, але терпіла, бо Афанасій був доброю людиною і нікому не бажав зла. Тож і всі люди навколо також автоматично ставали добрими, за винятком тещі. Дружину свою Афанасій дуже любив, вважав її святим створінням, проте таким, що тимчасово перебуває під впливами темних сил. Сподіваючись відлучити його від пошуків вселенського щастя, підмовлена тещею, вона з метою кодування кілька разів водила чоловіка по гіпнотизерах та різних народних ворожках, безглуздо витрачаючи величезні кошти, які б могли піти на значно корисніше діло – наприклад, ті ж лови пана Зривка. Однак провал цієї ідеї з самого початку був очевидним: дипломований інженер навіть суто гіпотетично-геополітично не міг потрапити в дурні шарлатанські пастки, розставлені бездарними аферистами.

Син, Олексій Афанасійович, шістнадцятирічний, удома бував нечасто, а коли бував, то мав до батька лише одне запитання: «Батя, ти шо, дурак?» Спочатку Афанасій намагався довести синові, якого любив до нестями, що з батьком так розмовляти не можна, а потім, зневірившись, списав таку поведінку малого на складний підлітковий вік і що з часом кров однак заговорить і син зрозуміє, що батя таки не дурак, як він думає.

Розчарувавшись зрештою у спіритичних пошуках, які він використовував у ловах пана Зривка, Афанасій вирішив звернутися до перевірених часом законів механіки Ньютона і почав ловити ліліпута на звичайні мишоловки. Він розставляв їх по всій хаті за спеціально розробленою системою, але крім безпосередньо мишей, туди ніхто не потрапляв. Тоді Афанасій зрозумів, що вся справа – в наживці, бо це ж миші, сірі неосвічені істоти, люблять сало і сир, а що любить пан Зривко, істота, яка має знати, де лежить щастя всіх людей на Землі? Довго думав Афанасій, поки його не осяяла проста і в той же час геніальна думка – горілка! Звичайно ж, горілка! Бо де водиться шановний пан Зривко, де його бачить Афанасій щоразу? Правильно, на дні порожньої пляшки! Але тут він зненацька постав перед дуже болючим філософським питанням: яку пляшку класти в мишоловку – порожню чи повну? Якщо мислити логічно, то пан Зривко з'являється лише у порожніх пляшках, але відбувається це тільки після того, як Афанасій спорожняє повну. Тобто в пляшці за певних умов замість горілки якимось чином матеріалізується маленький чоловічок у синьому костюмі з червоним носом, інколи з рожевою білочкою на плечі, але не можна сказати, що він там присутній постійно, до того ж субстанція пляшкової порожнечі утримує їх там вкрай недовго. Але ж от ще загадка: де пан Зривко і білочка перебувають до того, як спорожніє пляшка? Тут пахло не просто філософією, кантами або якимось там хайдеггера-ми, тут пахло самим дзєн-буддизмом!

Одного вечора Афанасій так довго розмірковував над цим питанням, що не помітив, як настав ранок, і дружина, яка ранками бувала особливо не дружньою, не застала його з порожньою пляшкою з-під горілки, яку він намагався запхати в маленьку мишоловку. Відбувся скандал, бо дружина, як і всяка нормальна дружина, могла зрозуміти і терпіти бухарика, бо хто ж зараз не бухає, але з людиною, яка пре порожню пляшку просто в мишоловку, жити під одним дахом елементарно страшно. Але, так чи інакше, мишоловки стояли, заряджені про всяк випадок салом, яйцями, цукерками, сухим спиртом, макухою, позиченою в сусіда-рибалки, та іншим хавчиком. Також були сконструйовані спеціальні мишоловки, в яких можна використати як наживку горілку – рідину Афанасій наливав у мильницю, а зверху на потенційну здобич мало падати відро. Вся ця ньютонівсько-механічна історія на тлі дзен-буддизму продовжувалась аж доти, поки біля своєї найулюбленішої мишоловки у вигляді умивальника (Афанасій передбачав, що пан Зривко прийде чистити зуби – і тут…) він не знайшов дивного вірша.

Сказання про самотнього пана, мужніх мишей та їхню велику мрію

Не знаю, чому так вийшло —

Зимовим студеним ранком

Мене покинули миші,

Не лишивши і забаганки.

Тут я зізнатись мушу —

В погоду і непогоду

Жив я душа у душу

З веселим мишачим народом.

Усе ми ділили навпіл:

Роки, телевізор і сало.

Куди ж ви поділися, браття,

Чого вам стало замало?

Разом ми ховали близьких,

Разом сторонились далеких,

Як небо звисало занизько —

Писали листи лелекам.

Чому ж не сиділося в хаті,

Чому ж не каталося в сирі?

Бо сірі веселі браття

Плекали великую мрію.

Куди ж ви пішли, сіромахи?

В чужії далекії краї.

Без їжі, без світла, без даху.

Як серце мені це країть!

Така-от сувора правда

Переді мною постала:

Життя